Збір малини. Частина перша

Думка поїхати до Польщі, щоб трохи підзаробити, виникала в мене неодноразово, адже державна зарплата викликала лише розчарування. За приклад мала родичів, які живуть в селі, і час від часу працюють на сезонних роботах в Польщі. Вперше в країні, в якій тисячі українців шукають можливість працювати та заробляти, я опинилася ще у 2010 році.

Робочу візу мені, як мешканці Івано-Франківська, в той час необхідно було отримувати у Львові, вона була платною. Запрошення привіз водій (перевізник) Іван за 600 гривень. В цілому, на очікування запрошення та оформлення документів в мене пішов місяць. З перевізником Іваном мене познайомила близька подруга, і він пообіцяв казкову роботу та неймовірні заробітки. Радив їхати на малину, - мовляв, туди беруть таких недосвідчених, як я, без знання мови, а платять нормальні гроші. Мені ж насправді абсолютно нічого не було відомо про роботу в Польщі, я свято вірила всім, хто розповідав, що в цій країні гроші прямо сиплються на тих, хто має бажання працювати. А бажання працювати в мене було, тому я легко погодилась на пропозицію Івана відвезти мене до панів, які потребували дівчину на збір малини (ще одна дівчина там уже працювала).

Наперед скажу, що ці заробітки стали для мене катастрофою, і надовго відбили бажання їхати до Польщі. Все почалося з підозрілих вимог Івана не брати з собою ані грошей, ані жодних продуктів, - нібито на кордоні митники все повикидають. (Перевізник пояснив, що я їду працювати з безкоштовним проживанням та харчуванням, тому ні гроші, ні їжа мені не потрібні). Я вірила кожному його слову, а оскільки до того ще ніколи не перетинала кордон з Європою, тому легко з цим погодилась.

Іван довозив до місця роботи легковою машиною. Перевезення коштувало 40 доларів, вакансія – ще 600 гривень. Таким чином, перевізник заробив 1200 гривень+ 40 доларів. Кордон ми перетнули досить швидко, приблизно о 2-ій год. ночі мене з речами в містечку Краснік забрав пан Рафал. Пообіцяв платити 2.50 злотих за луб’янку зібраної малини, харчування і проживання пообіцяв безкоштовне, пояснив, що всі з родини працюють на роботі, малини в нього небагато, тому достатньо двох дівчат; привіз в село Людвінув недалеко від Красніка, мені видали постіль і поселили в невеличкій кімнатці, а зранку я повинна була почати роботу.

Наступного дня з’явилася пані – мати Рафала, принесла чай (гербату) та невеличкий бутерброд (канапку) – таким був мій перший сніданок в Польщі. Польську мову на той час я розуміла мало, лише окремі слова, але змушена була пообіцяти пані, що обов’язково вивчатиму польську мову. Зранку я познайомилась з дівчиною Олею, мама якої вже тривалий час їздила на сезонні роботи до сусіднього села, до родичів цієї пані, а доньці піднайшла цю роботу. Оля все розповіла мені про родину наших польських панів і про роботу: родина складалася з батька, матері, їхнього сина Рафала, майбутньої невістки Ілони. Старший син пані, як виявилося згодом, працював в Англії. Рафал теж свого часу побував на заробітках в Англії, тому ставився до нас зі співчуттям.

Умови проживання

Спочатку, десь з тиждень, ми рвали літню малину, яка вже закінчувалася (це був кінець липня). Наше завдання полягало в тому, щоб встигати обходити всі ряди і обривати всю малину за день. Підйом був о 6.30 за польським часом. Вставати було легко, бо в Україні в цей час уже 7.30. Працювали ми з годиною обіду, до 19.00 год., оскільки панам потрібно було до 20.00 здати малину на скуп. Субота був короткий день, а неділя – вихідний. Оскільки сезон літньої малини вже практично завершився, тож назбирували ми небагато (до 20 луб’янок, а робочий день завершували швидше), пан Рафал контролював кожну пропущену ягідку, і нам доводилось добре позаглядати попід гілки та поприсідати, щоб визбирати усю ягоду. 

Умови проживання

Умови проживання

Умови проживання

Ще першого дня нам влаштували святкову вечерю, де детально розпитували про Україну, наше місце роботи, власне чому ми приїхали до Польщі, рівень доходів в Україні, і таке інше. Рафал добре володів російською і розумів українську мову, тому вечір пройшов в дружній обстановці. Власне на цьому дружба закінчилася! Зранку нам з Олею, з якою ми вже встигли роззнайомитись та потоваришувати, “забули” дати сніданок. Напевно, вважалося, що достатньо вечері. На поле ми пішли голодні. Хочу зауважити, що кімнатка, де ми мешкали була чистою та акуратною, гарно побіленою, проте межувала з курником, де у курей було набагато більше прав, ніж в українських заробітчан. Поруч постійно гавкав величезний пес. Кімната була пристосована лише для спання та тримання речей, не було ані чайника, ані плити, ані холодильника, загалом нічого, щоб можна було хоча б просто закип’ятити воду, про приготування їжі взагалі не йшлося. 

Наша сусідка

Час показав, що сподіватися на безкоштовне харчування, яке мала забезпечувати пані, було марно. Нас годували, але рідко – тоді, коли пані згадувала; ми могли нічого не їсти по два дні, якщо зранку пані носила нам по канапці з чаєм, то про обід дуже часто забувала. Вечеря також була нерегулярною. Одного разу, а це було в суботу, ми не вийшли на поле. Тоді вже почалася осіння малина, і пані дуже нею дорожила. Пані, люта, як відьма, прибігла гнати нас на роботу, на що ми їй відповіли, що просимо, щоб нам давали їсти, або ж хоча б заплатили зароблене за цей час, щоб ми могли купити продукти, бо грошей, завдяки перевізникові Іванові, ми з собою не взяли. Пані відмовилася виплатити гроші, але через півгодини покликала нас снідати. Ми були вражені: нас чекав повністю скислий польський борщок! Звісно, що їсти його ми не змогли, а тому мовчки пішли на роботу. Загалом грошей у нас не було взагалі, ми не могли подзвонити додому, бо придбати картку зв’язку в селі зі 100 будинків виявилося ніде, а пани відмовлялися купити її для нас в місті. Звісно, що продуктивність праці різко впала, і пани це помітили. Страшна спека добивала. А вода в тій місцевості була страшенно хімічною, тому пани закуповували воду у пляшках. Нам видавали по пляшці на день. Цього виявилося більш, ніж недостатньо, тому ми від безвиході пили ту хімічну воду, яка текла з кранів. З часом почали шалено боліти шлунки. Ще через декілька днів ми розгадали страшну ненависть пані до українців, випадково почули, як вона, на чім світ стоїть, кляне нас і всіх українців разом узятих…

Але нас вирішив пожаліти пан Рафал, а його наречена Ілона взялася нас підгодовувати – ми почали отримувати регулярну вечерю. Пані це не подобалося, проте вона мовчала. Зароблених грошей ми не бачили. Одного дня пан Рафал попросив нас поприбирати в їхньому будинку, обіцяв 100 злотих – по 50 злотих кожній з нас за прибирання – з виплатою одразу. Ми погодились, бо це означало, що у місцевому магазині ми зможемо придбати хоча б якісь продукти харчування. Цілий день драяли двоповерховий будинок, в якому, до речі, було два санвузли, величезна кухня, розкішна вітальня з каміном. Ввечері прийшли за оплатою, але… не отримали її: пані сказала, що не має дрібних, і заплатить пізніше. Вона так і не оплатила за прибирання, як і не оплатила нічого за іншу дрібну роботу, яку час від часу змушувала нас робити, коли ми не йшли в поле через дощ, або ж в суботу. Рафал намагався рятувати ситуацію, піднайшов нам підзаробіток у матері Ілони, яка нас трохи відгодувала та чесно виплатила зароблене.


Продовження - Збір малини. Частина друга.