Робота в Польщі: спроба №3 – Щецин. Робота на прибиранні вагонів у Щецині.

           Частина 1. 

Після трускавки і довготривалого лікування (окремі лікарі замість діагнозу ставили інвалідність!!! внаслідок ТАКОЇ «праці») я все ж вирішила спробувати щастя ще раз. На той час ще були запрошення старого зразка. Ніхто нічого на кордоні практично не контролював, а моє запрошення на трускавку і відповідна віза на півроку (180 днів) були дійсні ще декілька місяців. Я довго ходила містом, щоб знайти якусь агенцію, через яку можна було працевлаштуватися на цих три місяці, які у мене залишились після трускавки. (Візовий час минув, бо після трускавки довелося проходити цілу реабілітацію хребта).

Я шукала-шукала і знайшла))) Анастасію Морозову – менеджера з працевлаштування в Польщі, яка, як виявилося пізніше, брехала тааак, що аааж… Мої вуха вгиналися від кілограмів «лапші», і я насправді відчувала щось недобре, проте я поїхала… на таку ж саму «чудову» роботу, як і «трускавка», проте вона називалася інакше – «Легенько і спокійно миєте вагони… Ніхто вас не гонить… Там вже наших дуже багато працює… Всі задоволені… Платять багато… Житло задарма і бла-бла-бла-бла-бла». Знань про те, що мене чекає на вагонах, я не мала, а спитати було нікого. Їхала я сама. Знайти ж роботу самостійно без посередників, практично без потрібного досвіду роботи і з мінімальною польською, перебуваючи в Україні, було неможливо. Діставалася я звичайним рейсовим автобусом до Щецина, де мене повинні були зустріти. Приїхала на вокзал о 3-ій ночі, а посередник з працевлаштування в Польщі (Пьотр з агенції «Опус»), до якого я їхала, довго відмовлявся приїжджати за мною, бо хотів спати. Проте я йому дзвонила безперестанку і таки добряче його дістала. Він таки приїхав за мною.

Робота на вагонах та умови проживання ЖЕСТЬ: робота виявилася такою, як демонструють сюжети по телебаченню про жіночі виправні колонії.

Головний порт Щецин

Скільки лайки та триповерхових матюків від жіночок я не чула у своєму житті ніколи. Ставлення один до одного та до українок було жахітливе: постійні обзивання, зневага та прокльони, ніхто нічого не бажав пояснювати щодо самої роботи, українкам навіть підливали у питну воду засіб до миття підлоги – хотіли нас трохи потруїти!!! Згодом я вже старалася не випускати пляшку з рук, але не завжди можна було наглядати за питною водою, бо ж потрібно було працювати. Питна вода дуже потрібна, оскільки отруйна хімія, якою відмивають підлогу, сильно роздирає горло.

Суть роботи на вагонах: одна бригада з 6-7 чоловік (жінок) повинна від гори до низу прибрати 90-100 вагонів ДО БЛИСКУ!!!. Важко собі навіть уявити, яке це насправді пекло. Прибирати потрібно дуже швидко, оскільки поїзди покидають депо та їдуть на вокзал. Працювати потрібно по 10 годин, а потім йде перевіряючий з білою серветкою (як наші пани Ревізори з телевізора) і все “серветкує” – тобто на біленькій серветці, якою перевіряючий витирає стіни, двері, туалет і т. д., не повинно бути жодної темної плями. Боже збав, щоб десь трапилася волосина чи папірець. Окремі вагони миються генерально, окремі – ні, проте обсягу роботи це не зменшує. До речі, робота на вагонах вважається в Польщі найтяжчою, оскільки всюди до пенсії станом на той час вимагалося 40 років стажу, а тут достатньо лише 25.

Загалом же робочий день розпочинався о 7.00 год. ранку (або відповідно о 7-ій вечора, оскільки були нічні зміни). Підйом у мене був о 5-ій ранку, а о 5.30 я вже виходила з нашого «мешкання», оскільки діставатися до місця роботи потрібно було десь з годину – декілька зупинок трамваєм, а далі пішки. До 7-ї год. можна було ще встигнути випити чаю чи кави і перекусити якимось бутербродом. Далі починалася власне робота. Одна зміна жінок поділялася на дві бригади, загалом змін було чотири, оскільки жінки працювали фактично добу через три, але позмінно, тобто: день, потім ніч, потім два дні вихідних. На практиці все було трохи по-іншому: оскільки робота дуже тяжка, то багато польок «халявили» та, щоб не виходити на роботу, масово брали лікарняні, тому одного дня у моїй зміні нарахувалося замість семи а-а-аж чотири!!! працівниці. Відповідно навантаження сімох лягало на плечі чотирьох. Керівник у той же час намагався знайти заміну з інших бригад, але мало хто погоджувався виходити, тому українками взялися затикати всі діри – ми ходили на роботу фактично через добу. До речі, платили полькам по 14 злотих денних та 17 злотих нічних, а українкам лише незмінних 9 злотих за годину у будь-який час роботи (це уже без податків, «чистими»). Згодом я зауважила, що маю дуже багато доставлених нічних змін у графіку, бо польки не хотіли виходити на ніч. Крім того, полькам за чистоту прибирання платили премії, а українкам звісно ніхто нічого не платив.

Графік роботи. Зразок

Чоловіча робота полягала у митті вагонів ззовні, чищенні доріжок, ремонтних роботах, а також одна людина зі спеціальним пилососом чистила килимові покриття та м’які сидіння.

Поїзди мали різний вигляд та категорії, були старі та нові, дорогі та не дуже, кожен мав свою назву, вагони стягували та формували довжелезний стяг. Ми вимивали до блиску один стяг і переходили на другий, і так без кінця та без краю: довжелезні кілометрові стяги вагонів здавалося не закінчаться ніколи. Одна жінка кожного дня брала на себе якийсь вид роботи: все замітала, а потім йшла на перевірку з майстром та перевіряючим, або мила всі туалети, або мила середину вагона (стелю, стіни, дзеркала, полиці для багажу, вікна, двері та скло на дверях), або ж мила підлогу і вибирала усе сміття. Найлегше було замітати, мити середину вагона, мити туалети, найважче було вибрати усе сміття, закласти різні види пакетів для сміття, винести мішки зі сміттям та помити усю підлогу. Мити середину вагона означало вимити все від верху до низу спеціальними серветками та спеціальним способом, а також відповідними миючими засобами. У жодному разі не можна було залишати розводів – за це потім перевіряльник штрафував та викреслював зроблені вагони – а це означало, що летіла зарплата. До речі, корупції жодної – неможливо було домовитись з перевіряючим, щоб не викреслював ті вагони. Вагони скреслювали навіть за найменший папірець навколо унітаза або на килимовій доріжці. Правда, самі унітази, якщо траплявся деякий бруд, можна було ще раз помити – так би мовити виправити помилку. Закінчувався робочий день/ робоча ніч через 10 годин, або через 12 – для тих, хто підмітав та відповідно, ходив на перевірки. До речі, перевіряльники були самозайнятими особами, яких наймала фірма, вони були зацікавлені у тому, щоб доколупатись та скреслити вагони, бо отримували за це премії. Проте, якщо все було чисто та ідеально, то вони своїми правами не зловживали, навпаки раділи, що вагони дуже чисті, бо їхнє начальство – представники так званого “контролю” тоді теж раділи, коли все було якнайідеальніше ЧИСТО!!! Один з перевіряльників дуже цікавився Україною, знав про українського поета Т. Шевченка та про інтернет-магазин Розетку, питав, які у нас поїзди, то ми йому відповідали, що в переважній більшості наших поїздів можна вмерти лише від одного смороду у вагонах.

Працюючи на вагонах я зрозуміла, звідки береться та ідеальна закордонна чистота та охайність, якою ми всі так захоплюємось.

Відпрацювала я на вагонах один місяць, а саме жовтень 2016 року. Протягом цього часу міцно подружилася з відрами, ганчірками та щітками, навчилася швидко бігати та ще швидше прибирати, а ще - накачала сталеві м’язи. Слід зауважити, що багато жінок не витримувало такої каторжної роботи, розраховувалось через 1-2-3 місяці.

До речі, коли мої «колежанки» взнали, що маю вищу освіту, то отетеріли хвилин на 15, бо в Польщі на такій роботі працюють особи або взагалі без освіти з доволі своєрідним вихованням та ставленням до життя, або ж жінки, котрі хочуть швидше вийти на пенсію.

Умови проживання: житло було задарма, нас мешкало 6 дівчат у однокімнатній квартирі  у центрі Щецина, яку винаймала агенція (кухня з'єднана з вітальнею + ще одна кімната вважається у Польщі однокімнатною квартирою). Мені особисто було дуже далеко добиратися до місця праці, аж за місто. В цілому квартира була непогана, проте кухня була дуже маленька і тісна.

Вітальня у квартирі

Друга кімната. Моє спальне місце - синій матрац

Житло в Щецині. Ванна кімната та санвузол

Кухня

Побут: Святкування днів народжень

У поляків, серед яких мені довелося працювати, так як і у нас, в колективі також було прийнято святкувати дні народження. Іменинницям збирали гроші на подарунок, а натомість ті повинні були організувати гостину. Довелось і мені потрапити на день народження до однієї пані. Після роботи вона зібрала всіх в «нашій буді», поставила на стіл дві пляшки горілки, домашню ковбасу, м’ясо, квашені огірочки. Всі трохи святкували, щось бажали. Тривало свято не довго, бо були потомлені і розійшлися додому. Про «імпрезу» в кафе – так поляки називають певне урочисте святкування, йшлося також, коли з нашої бригади пані Галінка виходила на пенсію (емеритуру). Її радості не було меж. Вона планувала всіх зібрати у кафе, пригостити, хотіла, щоб були танці. Перед виходом на пенсію у подарунок колектив зібрав і подарував їй золоті сережки.

На жаль, зміна, у якій я працювала, дуже ненавиділа свого начальника пана Вєслава. З уродинами (днем народження) його принципово не вітали. Якось аж шкода його було. Він досить добре ставився до українців, які працювали у його зміні, але теж був передпенсійного віку, і працювати не хотів зовсім. То вже українська половина працівників привітала його зі святом, ми не дарували йому нічого, але сказали декілька побажань. Він аж світився від радості і ґречно дякував.

Оплата праці у Польщі погодинна, і що таке – заробляти за день – вони не знали. Справами робітників опікувалася профспілка. Мінімальною на той час була оплата 8 злотих за годину, проте таку оплату зазвичай пропонують українцям, полякам роботодавець зобов’язаний платити значно більше. Поляки не любили, щоб їм десь допомагали особисто, але хотіли, щоб одна українка тягнула три види роботи – свою, і за тих, хто не виходили в той день. Польки працювали дуже тяжко, дуже багато рухалися і мало їли. Колектив був дуже важким для мене: пані-прибиральниці вживали алкоголь, курили до кіптяви на стінах, а стільки лайки я не чула ще ніде…

Фото – тут я усміхаюсь, тому що ЗАВТРА ЇДУ, тобто втікаю, і про це ніхто ще не знає))))

Наслідки і втеча.

Польська поліція і моя випадкова подруга по нещастю.

Загалом роботи на вагонах я не витримала ані фізично, ані морально, ані матеріально. І вирішила тікати додому.

Моєю випадковою подругою по нещастю стала жінка на ім’я Катя (ім’я змінене), з якою ми жили на одному житлі. Вона працювала через агенцію у ресторанах. Вона стала жертвою  агенції через аферу з картами побиту. Гроші у неї взяли 2 тисячі злотих, проте карту довго не робили. Виявилось, що агенція не платила за нас жодних податків. Коли Катя хотіла забрати свої гроші, Пьотр сказав, що коштів жодних не поверне, що вони начебто в роботі. Ми удвох з Катею вирішили втікати, хоча й змушені були відпрацювати 2 тижні на агенцію. Після відпрацювання Пьотр заявив, що гроші нам не віддасть і намагався вигнати нас з житла на вулицю, погрожував депортацією, поліцією. Ми зі сльозами на очах і від безвиході вирішили ПІТИ У МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ.

Хочу сказати, що жодна з наших сусідок нас не підтримала, бо окремі з них, як виявилось, мали ОДНОРАЗОВІ ІНТИМНІ ЗВ’ЯЗКИ з Пьотром для того, ЩОБ ЇХ ВЛАШТУВАЛИ робити на бонусну роботу НА ТЕЛЕВІЗОРИ, тобто це був поліпшений варіант роботи. Кожній новоприбулій за можливість поліпшити згодом умови праці Пьотр пропонував з ним «прилягти». Хто відмовлявся "прилягати" -  за легшу роботу міг забути. Ми з Катею були серед числа останніх. З огляду на це нам були гарантовані найгірші роботи і погане ставлення. Зокрема, коли я попросила Пьотра перевести мене на легшу роботу (на ті ж таки телевізори), мені він звісно, що відмовив… Сам по собі Пьотр як працівник банку виглядав інтелігентно, та це було оманливе враження. На вихідних ми зазвичай не могли до нього додзвонитися, бо він обкурювався марихуани, і відповідно перебував не в тутешньому світі.

Відділення поліції було недалеко. Заявником була Катя, а я була головним свідком у справі. Нас прийняв капітан щецинської поліції п. Лєцінський. Він одразу нам пояснив, що ми не раби, проте поводимо себе по-рабськи і самі обираємо такий шлях існування. Справу владнали швидко, одного дзвінка Пьотрові виявилося достатньо. Йому довелося виплатити нам все до копієчки зароблене. Заплатив мені 1600 злотих за місяць (9 злотих за годину). За курсом 1 злотий тоді дорівнював 6,81 грн. Загалом я заробила 11 тисяч гривень.

Ми поїхали додому. Поверталась я з комфортом «Прикарпатським експресом», який тоді ще відповідав європейському рівню перевезення.

Що було далі? Виявилося, що Анастасія Морозова – колишня працівниця агенції «Без кордонів», власником якої є адвокат Роман Пила. Що ці людиська брешуть тим, хто хоче поїхати закордон, навіть важко собі уявити. З Пьотром їх пов’язують тісні дружні стосунки, які з’явились, коли Пьотр працював над відкриттям Ідея-банку та їхніх філій в Західній Україні. Тобто Агенція «Без кордонів» в Україні тісно пов’язана з агенцією «Опус» у Польщі. Згодом я довідалась, що за нашою заявою проти Пьотра відкрили слідство для перевірки діяльності, і агенція призупинила свою роботу. Сама ж Анастасія Морозова повернула мені гроші за працевлаштування (так за цю вакансію я ще й заплатила 1000 гривень на той час) – боялася влаштованого мною скандалу.

Спілкування з поліцією в Польщі перевернуло моє уявлення про мій статус як іноземки, яка приїхала на роботу в цю країну, та заробітчанство в цілому. «ТИ НЕ РАБ» – дзвінко звучали у моїй голові слова капітана поліції. Я засвоїла цей урок на відмінно.

Це мій минулий досвід спілкування з агенцією. Більше з цією агенцією я справи не мала.

А тепер не мій досвід: втікала не лише я, і не лише з цієї роботи. Наприклад, одного чоловіка агенція відправила аж до Голландії, де власник відмовлявся платити йому, а також іншим таким самим працівникам. Той, зекономивши пару євро на харчуванні, купив білет до Щецина і повернувся назад, а Пьотр сказав, що якщо він не вернеться в Голландію працювати задарма, то він його на фіг відправить додому, себто в Україну. Власник з Голландії чинив наступним чином – використовував по декілька місяців українських працівників від Пьотра, видаючи їм по 50 євро в тиждень на харчування, проте за роботу не платив зовсім. В кінці певного відпрацьованого періоду, збирав всіх до буса, відвозив на межу між Польщею і Німеччиною і там викидав як непотріб, звісно, що без грошей. Як люди діставалися далі чи до Польщі чи додому – чесно кажучи, для мене є загадкою. Загадкою для мене залишилося і те, чому ці чоловіки продовжували повертатися до Пьотра і працювати на його фірму. Можливо, не маючи де жити, просто не бачили іншого виходу…

Адвокатка Міськів О. Т.

Знову стаття не по темі Блогу...

(Але планую повертатись до теми про заробітки)

Просто якщо колишня начальниця не дає жити, і я змушена перебувати під постійним стеженням, тиском та різноманітними утисками АЖ УЖЕ ЦІЛИХ ДЕСЯТЬ РОКІВ!!!! То якось повернутись до звичного життя не випадає нагоди, та й мабуть, уже не випаде... 

Попередні статті про злочинну діяльність адвокатки О. Т. Міськів та сусідки-поліцейської Є. Сєрової можливо вийшли трохи незрозумілі чи малодоказові для звичайного читача: і тут нічого дивного немає, адже лише ті, хто насправді стикнувся із жахливим тиском СИСТЕМИ, лише ті будуть спроможні  зрозуміти мене, і те, з чим мені доводиться стикатись і боротися щодня. І власне як це все складно, а іноді і неможливо просто описати звичайними словами...

 Отже, що змінилось і додалось за цей зовсім некороткий відрізок часу!

Незаконне прослуховування і розповсюдження записів мого приватного життя повністю зруйнували мою особистість, можливість самореалізації, репутацію... До цього додалися відверта брехня про мене, мою родину і начебто якусь незаконну діяльність - мене більше не сприймають за ту, ким я є насправді, а все найближче і найдальше оточення повідверталось від мене, і ми звичайно не спілкуємось...

Злочинне кодло вимагає від мене віддати квартиру і 100 тисяч українських гривень: конкретно дзвонив колишній співмешканець Сєрової, вимагав виїхати з квартири, погрожувала та залякувала сама Сєрова, сусід та військовий пенсіонер Дмитренко вимагає гроші і постійно складає на мене заяви в поліцію незрозумілого змісту... За цей час я відвідала ще ДБР та декілька інших інстанцій і зрозуміла, що мої скарги - це марна справа, особливо вже в часи війни, і особливо, коли в цьому кодлі перебуває місцева так звана журналістка Мітченко О. М. Всі ці люди пов'язані дружніми, робочими або ж сусідськими зв'язками, тому нічого дивного в атаці на мене цих виродків в сукупності немає. Єдине, чим порадувало ДБР, так це тим, що проти мене не порушено жодних кримінальних справ (бо ж Сєрова весь час погрожувала, що проти мене начебто ведеться слідство)...

Я вже неодноразово писала, скільки норм чинного законодавства порушила горе-адвокатка і так звана поліцейська. В будь-якій правовій державі такі дії були б у принципі неможливі, або ж злочинців було б покарано.

Режисером цього всього фарсу у моєму житті виступила звісно адвокатка і моя давньоминула начальниця О. Т. Міськів, активними виконавцями стали поліцейська Є.Сєрова, людина, яка називає себе журналісткою, О. Мітченко, мій сусід-психопат військових пенсіонер В.Дмитренко, а найголовніше - близький друг Міськів, гнида О. ОСТАПОВИЧ - він теж мій СУСІД (ми живемо в одному дворі), водночас професор, якому я колись здавала кандидатський іспит з німецької мови. Саме ця тварюка і рознесла брехні про мене та про мою якусь там незаконну діяльність в Центрі БВПД на замовлення О.Міськів.   

Забула додати певний нюанс - дехто з окреслених мною осіб розмовляють виключно маскальською мовою...

 ***

                                    І на прощання - віршик, яким я собі даю надію...

Проживає у Франківську

Адвокат Оксана Піськів

Не думає, не гадає,

Всіх з роботи виживає.

На роботі щоб зостатись

Треба долари їй дати.

Все про всіх на світі знає,

Всім прослушки наставляє…

Всіх на світі обсирає,

З прокурорами лягає…

Та настане ще розплата

і для Піськів-адвоката!

***

Скоро, вже зовсім скоро

В тюрму сяде Сєрова,

З нею – засрана журналістка,

Котра вже як в горлі кістка.

Про поліцейську Тисменицького відділу поліції збоченку СЄРОВУ ЄВГЕНІЮ ВАСИЛІВНУ ЧАСТИНА 2

Що було далі?

А далі все відбувалося як у якомусь страшному сні…

Найперше, у нас в родині трапилося горе, бо померла моя бабуся. І на похорон аж у СЕЛІ невідомо чого і невідомо звідки ПРИПХАЛАСЯ моя колишня начальниця адвокатка МІСЬКІВ!!! Що вона витворяла біля труни – годі уявити, бо це треба було бачити. Вона впала на коліна – І ПОЧАЛА РЕГОТАТИ з УСІЄЇ СВОЄЇ дурі. Ми всі були шоковані такою поведінкою. Але адвокатку неможливо було спинити. Ми змушені були вийти з кімнати, де лежало тіло покійної, бо спостерігати регіт адвокатки, коли ми всі були в сльозах, було нестерпно важко. Врешті вона таки поїхала геть…

Далі на мою сторінку в одній із соцмереж почали надходити погрози ненормального змісту на зразок: Ти жертва гри, від якої ти помреш. Ти повинна здохнути. Ми доведемо тебе до самогубства. Ти більше ніде не зможеш заробляти. Ти повинна повіситись і БАГАТО-БАГАТО ІНШОГО… Було дуже важко це все сприймати, бо здавалось, що якщо я вже звільнилася з роботи, то мене мали б залишити у спокої. Такі погрози надсилались з фейкових сторінок, які я частково заблокувала, а частково просто старалась не звертати на це все уваги, оскільки активно шукала роботу. Але чомусь ніяк НЕ ЗНАХОДИЛА!!!! Спочатку це анітрохи не дивувало, бо знайти роботу у нас в місті не так легко. Проте згодом я почала помічати, що навіть ті з роботодавців, які погоджувались мене взяти, потім різко відмовлялись від своїх слів і намірів. Загалом за ЦІЛИЙ РІК надзвичайно активних пошуків і величезної кількості співбесід роботи я так і не знайшла.

Відганяючи від себе дурні думки і нічим необґрунтовані на той час підозри я вирішила їхати закордон. Дивним виявилось те, що агенції з працевлаштування в нас місті також взялися активно відмовлятись відправити мене працювати, тому я звернулася до знайомих… На роботу я таки поїхала, щоб бодай здобути перший досвід.

Про те, що адвокати Міськів, Сопків та Йосифів найняли СТЕЖИТИ за мною і перешкоджати мені у всьому мою сусідку, яка, за іронією долі, мешкає у квартирі з нами через стінку, махнуту на всю голову, довбануту так звану поліцейську Сєрову (вона працює у Тисменицькому МРВ), і з якою МИ НІКОЛИ НЕ СПІЛКУВАЛИСЯ, я дізналася абсолютно випадково, коли Сєрова зібрала сусідів у під’їзді, і розказувала їм все, про що ми говоримо вдома. Так я зрозуміла, що ми і наше все життя прослуховується збоченою поліцейською. Як саме вона це робить? Я не спеціаліст з прослуховувань, тому однозначної відповіді дати не можу, проте уже зараз добре знаю, що Сєрова має доступ не лише до наших стін, але й до всіх цифрових пристроїв, які ми маємо вдома…

Ті знущання, які ми витримали за цих 5 років, коли до цькувань мене і моєї родини адвокати залучили всіх своїх знайомих, друзів і бозна кого, годі описати словами… Безумовно, що за ці роки, що ми все це терпимо, мені доводилось неодноразово захищатись від нападок озвірілої гестапо-поліціянтки, тому зараз мені направду відомо вже все, що відбувається…

Найперше, ці люди нічого й не думають приховувати!!! Сєрова має дружка, напівзбожеволілого Бурлачука Бориса, який малює на під’їзді жінок, і який себе називає гордо ОФІЦЕРОМ. Боря, так його любо іменує озвіріла Сєрова, активно допомагає їй мене, цитую: ТРАВИТИ І ДАВИТИ.

До речі, всі ці звірі російськомовні, дуже люблять ДНР і РОСІЮ. Від мене вимагають розмовляти російською… Це така маленька ремарка. Тому правильно буде сказати – не ТРАВИТИ І ДАВИТИ, а ТРАВИТЬ И ДАВИТЬ – мовою оригіналу.

Отже, що робить придурочна поліцейська Сєрова?

1. ВСЕ, що сказано у нас вдома, а сказано за 5 років уже багато, вона у якийсь спосіб пише, ТОБТО робить НЕЗАКОННІ звукозаписи розмов, і це все вона розсилає… у вайбері, соцмережах – моїм друзям (уже колишнім), сусідам і ще невідомо кому. Які збиткування від людей я терплю – годі описати словами!!! Тепер тут, де я мешкаю, навіть найстаріша бабуся знає, що таке ПРОСЛУШКА, і що людей можна прослуховувати…

2. Окремо слід сказати про БОРЮ – він не такий простий спитий алкаш, як здається на перший погляд. Він має у власності магазин зброї і засобів для незаконного стеження за людьми, чим власне і торгує, у тому числі у нашому дворі, заохочує людей купувати і займатись незаконними прослушками. Ще має якихось впливових у нас у місті друзів (у першу чергу йдеться про МІТЧЕНКІВ. Але про цих – окремо, бо це ще й знайомі адвокатки Міськів. ВСІ ВСІХ ЗНАЮТЬ, і це нормально для гнилої СИСТЕМИ повій-адвокаток, психічно хворих поліцейських і збочених воєнних). А Сєрова активно користується своїм службовим становищем і всіляко цей бізнес покриває – кришує, так би мовити, щоб було зрозуміліше.

3. Про те, що за нами ведеться стеження – ВІДОМО ВСІМ, бо БОРЯ не лінується розказувати скрізь і всюди, як він встановлював із Сєровою відеокамеру навпроти наших вікон, щоб стежити за тим, чим ми займаємось вдома, і це все писати…

4. Боря має брата-інваліда афганця Віктора, який користуючись своїм станом і привілейованим становищем, постійно вимагає у нас гроші. Гроші ми дали – двічі, проте цим людям МАЛО. Вони хочуть 100 000 грн. Або ж вимагають у нас ВІДДАТИ їм свою квартиру….

5. Зараз Сєрова постійно твердить, що наставила у нас в туалеті і у ванній повно камер і веде постійну відеозйомку. Всі свої твердження вона теж розсилає сусідам. Те, що вимовляє її ПИСОК, годі передати словами ... Про кожен свій день вона чемно звітує адвокатці Міськів як зокрема і про те, що вона зі мною встигла зробити за сьогодні. Знову ж таки за припинення знущань вона вимагає ВСЕ: виїхати і віддати їй нашу квартиру і заплатити 100 тис. грн.

6. До речі, непогано було б звернути увагу на Декларацію Сєрової, де вона декларує ну просто розкішні рахунки і майно, незважаючи на те, що є лише старшим офіцером дільничної поліції Тисмениці. Мабуть, не в одної мене вимагала гроші до цього часу. Тепер поліції видно дуже гарно платять!!!

ПРОДОВЖЕННЯ БУДЕ…

Про марґінальну адвокатку системи БВПД О. Т. Міськів, збоченку поліцейську Сєрову Є. В., і про те, як незаконне прослуховування повністю зруйнувало моє життя ... Частина 1. Як я працювала черговою БВПД

Тут вміщена стаття не по темі блогу.

Тривалий час мені не вдавалося зібратись з духом, думками і описати все, що довелося пережити за останні п’ять років, аж поки я не натрапила на інтернет-публікацію журналіста С. Дацюка [http://www.uis.kiev.ua/russian/win/_other/k-telegraph/persecute.htm]. Мені здається, що в ній відображено все те, що змушена терпіти останніми роками… Насамперед хочу уточнити, навіщо я це все описую. Бо з часу мого звільнення з центру бвпд пройшло вже цілих п’ять років, а мене продовжують переслідувати злочинні особи, котрі називають себе адвокатами (дехто навіть є “адвокатом майбутнього” – страшне ж наше майбутнє!). Довіри та коментарів до своїх слів не потребую, все, що написане тут – правда, бо якби мені хотілося б щось вигадати, то я б придумала більш вражаючу та більш ґрунтовну історію.

Я не з системи: більше того, опинившись в новоствореній новітній її частині, я дуже швидко перетворилася на білу ворону: хабарів не брала, колег не обговорювала, керівництву не доносила, намагалась допомогти затриманим... Натомість я стикнулась з тим, як багато у цій системі на один квадратний метр виявилося кримінальних злочинців серед тих же адвокатів, бандитів-мєнтів у погонах та прокурорів. Інакше їх назвати не можу, бо це кодло тварюк звично у своїй повсякденній діяльності порушувало чинне законодавство, навіть не замислюючись над цим - ті ж прослуховування, хабарництво, наїзди, відбирання під законними приводами майна, переслідування тощо.

Починалося все з уже звичного і зрозумілого цькування на роботі в центрі безоплатної вторинної правової допомоги, де я працювала черговою центру, коли в один прекрасний день наш відділ очолила адвокатка Оксана Тарасівна Міськів. Її призначення наш невеликий колектив сприйняв дуже навіть добре. Проте з її появою життя в центрі перевернулося з ніг на голову: практично відразу розпочалися інтриги, якісь абсолютно нікому не потрібні закулісні ігри, тотальна війна всіх проти всіх. Свою активну діяльність адвокатка О. Міськів розпочала з БАЖАННЯ позвільняти тих працівників, які вже там працювали і призначити “СВОЇХ” людей. Після декількох місяців співпраці О. Т. Міськів запросила мене до себе у кабінет і заявила, що працюю я украй погано (що таке оце “вкрай погано”, вона звісно не пояснила), і на моє місце є хлопець, який ну дуже бажає працювати у нашому відділі нашого ж центру, і, до речі, це її протеже з прокуратури. (Справа в тому, що чоловік О. Т. Міськів працює в місцевій міській прокуратурі).  Я була більш, аніж здивована, оскільки виконувала кожну вказівку пані Міськів, чітко дотримувалась інструкції чергового, жодним чином не порушувала трудового розпорядку. Я тоді відверто “припухла” від такої наглості і відповіла, що з роботи не піду. Далі Міськів особисто звернулася до Директора центру з вимогою мене звільнити. Звісно, що вона не мала жодних законних підстав для такого кроку. Директор її пропозицію не прийняв. Тоді адвокатка Міськів відверто заявила мені, що перетворить моє життя на пекло.

Кожна моя робоча зміна (доба) стала схожа на поле бою: мені оголошувалися бойкоти, нові дані з попередньої зміни навмисне не передавали і ніде не фіксували. В робочих моментах Міськів постійно намагалася мене підставити: частенько дописувала мені помилки у Реєстрі справ, який був відкритим для всіх працівників центру, а одного разу навіть написала мені догану за букву “н”, яку я начебто десь не надрукувала. Серед дрібної гидоти: назавжди заборонила мені мати перерву на обід. Кожної робочої зміни начальниця-психопатка відверто погрожувала мені, що доведе до самогубства, знищить, посадить до в’язниці; просто ображала як могла, принижувала мій спосіб життя, мій зовнішній вигляд. Начальниця вигадала, що окрім обов’язків УСС, я буду виконувати ще й обов’язки секретарки і прибиральниці. Від того, що вона виробляла, я втрачала дар мови.

Адвокатка О. Т. Міськів піддала мене такій ганьбі, що зараз я порівнюю це з моральним катуванням та психологічним терором. Вона вирішила не просто “вижерти” мене з роботи, а й повністю позбавити ПРАВА НА ПРИВАТНЕ ЖИТТЯ. Активно допомагали Міськів її друзі –  фальшиві адвокати системи БВПД, зокрема, кум Йосифів, і добрий друг “поліцейський” адвокат П. Сопків. У мій смартфон закинули спеціальну програму для стеження, котра таємно вмикає мікрофон, камеру, контролює електронне листування у месенджерах, збирає УСЮ інформацію з телефону. Про це мені відверто розповів мій колега, бо хотів попередити про прослушку. (Ім’я колеги не називатиму, - його згодом звільнили за те, що посмів мені допомагати). У такий спосіб, нагло порушуючи чинне законодавство (наприклад, норми Конституції (ст. 32), ст. 359 кримінального кодексу України тощо), начальниця зібрала про мене усю потрібну інформацію – моє родинне життя, коло спілкування, минуле, сусідів, друзів, рідних, загалом все, що можна було, розпитувала моїх знайомих про мене. Наприклад, псевдоадвокат П.Йосифів, незаконно риючись у моєму телефоні натрапив на номер нашої, як виявилось, спільної знайомої, моєї колишньої однокласниці, у котрої активно випитував подробиці мого життя. Особливо цікавили адвокатів конфліктні ситуації  і якийсь компромат. Відразу наголошу, що жодної незаконної діяльності я не вела, алкоголю на робочому місці не вживала, тому Міськів було важкувато у таких пошуках. Тоді начальниця почала активно провокувати мене на скандали або, скажімо, наливала алкоголь, підносила мені і вимагала пити. Я відмовлялась. Якщо Міськів пробувала мене обзивати і принижувати, я відповідала тим самим.

Але чи не найбільш вражаючою була гра, у яку бавилася Міськів: вона безперервно здійснювала незаконне прослуховування і аудіофіксацію моїх особистих, приватних розмов, які велися в мене вдома між мною і членами моєї родини, і відверто демонструвала ці записи в центрі бвпд, могла розсилала такі звукозаписи моїм друзям, моєму оточенню; розважалася ще й тим, що цитувала у моїй присутності мої ж приватні глибоко особисті розмови, таким чином демонструючи, що їй відомо про мене абсолютно все. - Я знаю все, що ти ВДОМА робила, - сичала Міськів біля стола чергового. Власне звукозаписи велися і демонструвалися виключно з метою скомпрометувати та принизити мене (відразу хочу зазначити, що виключний інтерес начальниці викликали конфліктні ситуації, такі як, скажімо, сварки з домашніми, побутові непорозуміння, критика когось або чогось, суперечки тощо). Витримувати це витончене катування ставало нестерпно, бо нехай кожен у себе запитає, чи бажав би він, щоб його приватні домашні розмови, стали надбанням усіх, кого лише можна. Адвокатці дійсно було відомо ВСЕ: моє особисте життя піддавалося детальному аналізу в кабінеті начальниці, нерідко у моїй же присутності.

Одного прекрасного дня Міськів заявила мені, що зробить усе для того, щоб у мене обов’язково з’явилися думки про самогубство. Декілька разів недолуга начальниця, яка, замикаючись у кабінеті, розпивала найрізноманітніші спиртні напої, і яка, як адвокат, програвала майже всі справи, у напівтверезому стані заявляла мені, що по-справжньому заздрить і обов’язково знищить. Водночас її кум, адвокат Йосифів, який займається тим, що підробляє чужі підписи на різних документах, пригрозив відкрити стосовно мене кримінальну справу, якщо я з центру не заберуся.

Зрештою Міськів не витримала і таки привела на роботу свого протеже з прокуратури. Я повинна була покинути своє робоче місце до кінця дня. До речі, жодного наказу про моє звільнення не було!!!!! Правда, мене не звільнили, бо в ситуацію тоді втрутився Директор центру, а психічно хвора начальниця побігла на лікарняний.

Як діють такого типу адвокатики проти когось – всім давно відомо. Шукають який-не-будь компромат і намагаються якнайширше розповсюдити серед оточення жертви, щоб знищити найперше репутацію цієї особи, її взаємостосунки з людьми. Якщо ж нічого подібного немає, то просто ОББРІХУЮТЬ. У моєму випадку мала місце ТАКА брехня, що на мені живого місця не лишилося. Свої вигадки психічно хвора адвокатка розповсюджувала в соцмережах, просто розповідала людям на вулиці; ще під час моєї роботи своїм відвідувачам у моїй присутності говорила, що вона мене взяла на прослушку, що тепер все про мене знає; спеціально обдзвонювала райвідділки поліції, щоб розповісти, за її словами, про тупу чергову, котра начебто нічого не робить, і яку вона ніяк не може звільнити. Адвокатомєнт Сопків повинен був кожної зміни кричати на мене і всіляко принижувати. А ще Міськів попросила усіх франківських адвокатів не виїжджати уночі на затримання на моїй зміні.

До речі, про нічогонероблення: у мене є подяка за мою роботу в центрі від людей, які звернулися в центр за допомогою під час моєї зміни (за докладені мною НАДЗУСИЛЛЯ, щоб незаконно затриманого і ні в чому невинного хлопця випустили з райвідділку; подяка справжня, а не з тих, якими так люблять нагороджувати самих себе різні чиновники).

Одного разу під час прийому мною повідомлення про затримання слідча одного районного відділення відверто зізналася мені, що отримала дзвінок від начальниці Міськів з відвертим проханням УСІ постанови та ухвали про затримання надсилати ВИКЛЮЧНО на мою зміну. Згодом виявилось, що такі дзвінки отримали майже всі поліцейські (тоді ще - міліцейські) відділення. Так Міськів вирішила, що завалить мене роботою. Доручень за кількістю я видавала рівно УДВІЧІ більше, аніж інші чергові. Водночас адвокатка активно і систематично писала на мене різноманітні доноси Директору нашого центру з проханням звільнити мене з роботи. Директор на її прохання не зважав, я продовжувала працювати, проте оскаженілу адвокатку це не зупиняло. Зрозумівши, що Директор не має наміру мене звільняти, вона почала писати АБСОЛЮТНО БРЕХЛИВІ скарги на мене АЖ у Координаційний центр, де з часом, мабуть після сотої скарги про те, що я хамка і ворог системи БВПД, її прохання щодо мого звільнення взяли до уваги. А далі адвокатка Міськів від МОГО ІМЕНІ написала липову підставну скаргу на Директора центру, деякі подробиці для достовірності взяла з того, що напрослуховувала. Справа в тому, що адвокатка Міськів особисто навмисно вимикала на ніч опалення черговим центру, коли ті працювали вночі (у центрі свій котел), і відповідно нам самим було заборонено його вмикати. Ми змушені були перебувати у приміщенні центру при температурі +5 градусів. На умови праці і собачий холод напівпідвального приміщення я поскаржилася рідним. Це все було незаконно записано. А далі Міськів сотворила з моїх слів свою ЛИПУ і відправила в Київ. Директору заявила, що я стукачка, здаю його на Київ – цитую її слова. Довести, що я нічого не писала, що в кінці кінців підпис на скарзі не мій, я не змогла – Директор просто мені не вірив, оскільки Міськів продемонструвала йому незаконні звукозаписи, зроблені з моїх приватних домашніх розмов.

Я звільнилася з цього гадючника у квітні 2015 р. і ЗОВСІМ НЕ ШКОДУЮ ПРО ЦЕ… Бо працювати там за мінімальну зарплату було справжнім пеклом. Жодних претензій вказаним вище особам з приводу власного звільнення я не висувала і нікуди на їхні дії не скаржилася. Проте адвокатики не залишили мене у спокої: Міськів вирішила до решти зруйнувати моє життя…