Збір малини. Частина друга

(продовження. Початок тут: Збір малини. Частина перша)

Будинок панів

Десь через три тижні перебування в Польщі я вже чудово розуміла польську мову, але говорити ще добре не могла. А режим праці виявився наступним: одного дня пан сильно обприскував малину сильними хімікатами, бо виявився трохи неврожай, і аж наступного дня ми виходили на збір. Тобто стабільного щоденного заробітку ми не мали. Коли був висип малини, ми зраділи, бо понаривали по 40 луб’янок, і сподівалися що нарешті зможемо щось заробити, проте пані не дала нам цього зробити: наступного дня вся її родина відпросилася з роботи і обірвала всю малину. В інші дні пані разом з нами постійно рвала малину, наші заробітки відповідно різко зменшилися.

Так минув місяць, грошей ми не бачили, охлявши від голоду, вирішили їхати додому, але перед тим вирішили, що пані хоча б щось, але виплатить нам. До слова, мені дзвонили з України в роумінгу, і я просила, щоб зв’язалися з Іваном, щоб приїхав нас забрати. Мої рідні обірвали всі телефони Івана, проте, коли нарешті додзвонилися до нього, він заявив, що не збирається забирати мене з Польщі, що мої проблеми його не стосуються. А тим часом в Польщі ми спробували домовитися мирно, проте пані сказала, що не заплатить нам нічого. Пані знала, що грошей на дорогу нам не вистачає, тому вона могла робити, що завгодно. Тоді ми взяли в руки палиці і пішли збивати малину. Пані летіла за нами, проклинала нас як могла, і сказала, щоб ми знайшли собі заміну, вона нам заплатить зароблене, і ми зможемо поїхати додому. Також трохи налякали її наші погрози звернутися в поліцію, і звинуватити її в нелегальному працевлаштуванні, бо запрошення на роботу ми мали не від цієї пані. Так ми проіснували ще декілька днів. Кожен наш день завершувався молитвами та істериками. І Бог почув наші молитви, бо до Олі зателефонувала її мама з України в роумінгу, сказала, що виїжджає на роботу до Польщі, звісно, зустрінеться з нами, питала, чому не придбали собі польських карток, і не дзвонимо. Оля, як зуміла, коротко пояснила ситуацію, бо хвилина дзвінка в роумінгу в Київстарі коштувала тоді 24 гривні.

Після прибуття Олиної мами справи пішли на краще. Вона змогла знайти нам заміну, грошей, яких нам виплатили, вистачило на дорогу додому, і мені вдалося відробити витрати на оплату вакансії та запрошення водієві-перевізникові. До речі, пані стягнула з нас певну суму за проживання і ХАРЧУВАННЯ!!! Додому я приїхала худа як тріска, мене зносило вітром, і ще дуже довго я не могла стояти на ногах, фактично без заробітку, а Оля ще дуже довго лікувала шлунок.

Проте наших панів добре провчили жінки-заробітчанки, які прийшли нам на заміну. Вони швидко зрозуміли, що врожаю немає, (бо нам пані говорила, що не малини немає, а насправді ми не можемо працювати), заявили пані, що канапка – це не їжа, і на другий день пішли на іншу роботу. Пані була в шоковому стані, бо втратила працівників, які повинні були дозбирати малину, а потім ще рвати яблука та сливи… Пани працювали самі на своєму городі, змушені були відпрошуватися з роботи, і тяжко страждали… А розповіла нам про це Олина мама після приїзду в Україну, вона час від часу наводила довідки про те, що там відбувається.

На перший погляд, пани виглядали інтелігентними, оскільки пані працювала в адміністрації в школі, пан був на пенсії (до речі, хотів поставитись до нас добре, але права голосу він в родині не мав), Рафал був ветлікарем, а Ілона працювала в банку. Кожен з членів сім’ї мав власне авто, а також ще два буси, якими возили малину на скуп. Рафал дуже любив сільське господарство, вирощував сливи, яблука, персики. (Плоди цих дерев ми з Олею зривали уночі, щоб хоч трохи притупити жахливе почуття голоду). Проте дружби у нас не вийшло, як не вийшло і заробітку…