Збір полуниці. Частина друга

Частина друга: УМОВИ ПРАЦІ

село Рашево Дворське (місцезнаходження на карті)

Умови проживання та робота на трускавці: знання польської мови пани не вимагали, проте дуже тішились, коли їх розуміли та намагалися розмовляти польською. Наші роботодавці добре розуміли українську. Поспілкуватися можна було і російською, яку старше покоління поляків ще пам’ятало, бо вивчали у школі.

На роботу до села Рашево Дворське (гміна Червінськ над Віслою, повіт Плонський, воєводство Мазовецьке) ми приїхали в неділю, о 15 год., проте не відпочивали, а відразу пішли в поле, бо жодних вихідних пані українцям не давала.

Графік роботи був наступним: від 5-ої год. ранку до 12-ої дня, потім з 12-ої год. дня до 14-ої – дві години обіду, а потім з 14-ої год. до 19-ої вечора – праця на полі. Години роботи дещо варіювалися: коли трускавки стало менше, нам дозволили починати роботу о 6-ій ранку і завершувати о 18-ій вечора. Прокидалися ми відповідно на півтори-дві години раніше: близько 3-ї або 4-ї год. ранку.

Вечері першого дня, повернувшись з роботи, ми оглянули наше помешкання. Загалом всі українці-заробітчани у кількості 17 чоловік мешкали у старому окремому будинку, який розташовувався навпроти панського дому.

Наша хата була розділена на три великі кімнати: дві – різні за розмірами кімнати для проживання (з диванами, ліжками, холодильниками, столиками) та ще одне приміщення займала кухня. У більшій кімнаті було споруджено душову кабіну. Величезним плюсом була гаряча вода, котра нагрівалася за допомогою проточного водонагрівача. Після роботи ми могли привести себе до ладу. Приймали душ всі по черзі, на кожного виділялося не більше 5 хвилин. Кухня також була доволі простора і гарна. В нашому розпорядженні були дві газові плити, різноманітне кухонне начиння: чайники, каструлі, тарілки, ложки, ножі, чашки і т. д. Проте людей була така велика кількість, що дуже часто було важко вчасно повечеряти, тому доводилось чекати, щоб приготувати що-небудь. Готували кожен собі окремо з власних харчів, які привезли з дому або придбали у місцевому магазині. Одного разу пані відвезла нас до Бедронки, яка знаходилась у м. Вишеград (центр гміни), де можна було досить недорого закупитися. 

Хата в якій ми проживали

Для прання можна було використовувати воду з душу, прали на вулиці, місце для розвішування та сушіння одягу також було окреме. Дві туалетні кімнати знаходились позаду від нашого помешкання. Спали ми по двоє на диванах, пан видавав постільну білизну. Місця для особистих речей не було зовсім, всі речі ми тримали в сумках; для рушничків на щодень ми протягнули якийсь шнурок. Як правило, о 21 год. за польським часом ми вже засинали.

Відверто кажучи, жити стало набагато легше, коли 10 чоловік з різних причин протягом двох днів втекли від панів, і нас залишилось семеро, оскільки до того часу в кімнатах не було ні де пройти, ні де присісти. Тому ми відразу вкладалися спати.

У 2016 р. на більшості території гміни, де ми опинилися, практично не випадало дощів, тому видався сильний неврожай полуниці. Ми збирали дрібну трускавку, щоб назбирати луб’янку, потрібно було дуже постаратися. Загалом з одного ряду заледве назбирувалося до 8 луб’янок. Потрібно було дуже швидко пересуватися в рядах (ряд – 200 метрів), щоб встигнути обійти все поле. У тому сезоні за розмірами та виглядом трускавка нічим не відрізнялася від нашої несортової полуниці, котра росте у кожного господаря на звичайному городі. Трохи більше вродила трускавка на так званих фоліях – це коли між рядами полуниці простелена плівка. Ягоди щедро обробляли отрутохімікатами.

Пани вирощували декілька сортів трускавки, яка відрізнялася зовнішнім виглядом та смаковими якостями. Скажімо, ґрунтова полуниця не вродила взагалі, як виняток на полях красувалася полуниця сорту хоней, але й вона була дрібнішою від звичних розмірів. У панів було два поля з ягодою – одне відразу біля дому, а інше – за декілька кілометрів у іншому селі. Там ми теж працювали, пані везла нас бусом. Загалом з часу приїзду, роботи для всіх вистачило лише на два повних тижні. До того часу у пані декілька чоловік працювали ще один тиждень – вони розпочинали збір ягід.

Трускавка-полуниця

Робота відбувалася таким чином: на спину прив’язували шнурком чотири порожні луб’янки, ще стільки ж розкидали у ряд, і йшли вперед, назбируючи ягоди у кошички. Рвати полуницю потрібно було на колінах або у зігнутому положенні у міжрядді, тобто з двох рядів по боках. Мені вдавалося працювати, спираючись на одне коліно. Назбирану луб’янку залишали в ряді позаду від себе. І так до закінчення ряду або до закінчення луб’янок. Своїми луб’янками ніхто не ділився, а їх чомусь постійно не вистачало. Потім зносили назбирані кошички на початок ряду. В одній руці можна було нести чотири кошики, особливі умільці несли аж вісім кошиків. Носіння кошиків відбирало час, адже ряди були дуже довгі.

Хто не слідкував за своїми луб’янками, міг не дорахуватися однієї-двох, а то й більше: заробітчани безбожно крали один в одного назбирані луб’янки з рядів. Десь о 10-11 год. дня виїжджала пані або її помічник Тадек бусом, вони довозили луб’янки і починали рахунок назбираного нами. Кожен приносив свої луб’янки Тадеку, і він або пані записували у зошит їхню кількість. Зібрану ягоду зсипали у спеціальні контейнери. Так само було і після обіду. Ми також кожен окремо вели облік зібраних луб’янок. Щодня у записники фіксували, скільки зібрали полуниці та скільки годин відпрацювали.

В цілому я за день назбирувала десь приблизно 60 луб’янок. Це не вважалося дуже багато. Пані постійно робила зауваження, що я замало працюю. “Продвинуті” заробітчанки збирали і по 100 луб’янок. Щоб помститись, пані змушувала мене зачищати ряди – тобто дозбирувати за усіма те, що залишилося. Доводилось розгрібати хащі бур’янів, щоб визбирати усю ягоду, бо пані ішла позаду та перевіряла. Якщо ягідка залишалася, змушувала по-новому переходити увесь ряд. Зараховувались лише переповнені, з вершечками кошички. Згодом я навчилася розрізняти, де ряди з поганою трускавкою, а де з хорошою, і як трохи відпочити у ряді, щоб пані не помітила.

Спочатку трускавку рвали лише велику, достиглу, потім уже мішану – можна було і з хвостиками і без хвостиків. Наприкінці зривали всю підряд – і зелену та цвіт в тому числі. Спочатку пани продавали полуницю на ринку, пізніше почали возити на скуп. Пані встановлювала норму виробітку – нам усім разом потрібно було наривати не менш, ніж 400 луб’янок. В одній луб’янці приблизно 2 кг 800 грамів ягоди, у переповненій луб’янці – 3 кг. Правда, пані Йоланта дозволяла їсти полуницю донесхочу, що ми й робили, оскільки дуже мучила спрага, а питною водою просто неможливо було запастися в достатній кількості.

Окрім збору трускавки, ми виконували інші види роботи – спочатку відкривали огірки, які були накриті спеціальним агрополотном – фолією, потім – сапали ці ряди огірків, пізніше – прокладали зрошувальну систему. Саме на цих видах роботи я відчула себе тягловим конем, оскільки ми не просто працювали, а ганяли, як скажені по полю з 80-ма рядами огірків кожен довжиною 180 метрів. Піт заливав очі, пробігши ряд, ми робили перерву 5 хвилин, щоб віддихатися та випити пляшку води. Загалом, відчуття, які словами не передати. Платили нам 7 злотих за день, а вимагали зробити дуже великий обсяг роботи.

Правда, робочі години в полі часто скорочували дощі – “бурі”, вони були нетривалими, але сильними, під час дощів ми не працювали.

Одягатися потрібно було відповідно: обов’язково у щось тонке, але з довгим рукавом, добре мати непромокаючий костюм (куртку, брюки), резинові чоботи та кросівки.

Пани та їхнє ставлення до нас: відразу скажу, що за місцем праці, вказаним у запрошенні, я не працювала. Пані Малгожата вже мала працівників, і взяла лише частину з наших бусів, решта (включно зі мною) поїхала до її двоюрідного брата Ярослава.

Родина поляків, в яких ми опинилися, складалася з пані Йоланти (на вигляд приблизно 60-ти років), її чоловіка (у той час перебував на заробітках в Англії), її сина Ярослава (38 років), невістки Ольги та дітей Яся та Добруні. Керували нами пані Йоланта та пан Ярослав. На перший погляд, вони були непоганими людьми, та їхнє ставлення до українців мало певні особливості. Наприклад, тих, хто з якихось причин не міг дуже швидко працювати, пані гризла так, що вони не витримували та їхали геть. Пан Ярослав також виявився з характером: надто вже часто нервувався без причини. До кожного з українців пани також мали своє ставлення – в залежності від того, хто скільки у них працює та чи швидко працює.

До мене ставлення було більш менш нормальним: пані шкодувала, що в Україні настали такі часи, що колишні державні службовці змушені гнути спину у поляків на трускавці. Пані часто наголошувала, що польські лікарі, вчителі, державні службовці живуть добре та непогано заробляють.

До речі, свати пані Йоланти за польськими мірками були біднішими від них, тому працювали на полі разом з українцями, таким чином відпрацьовували те, що їхні дочка бідніша за зятя. Така ж ситуація була і тоді, коли мені довелось працювати на малині: бідніші свати практично не спілкувались з багатшими, а їхня дочка приїздила додому приймати ванну.

Поляки дуже не люблять, коли українці їм брешуть, проте вони українцям брешуть непогано. На другий день роботи під час обідньої перерви пан Ярослав забрав наші паспорти та запрошення собі. Він говорив, що зараз працевлаштуванням українців дуже цікавиться поліція, тому він переробить запрошення в уженді (управлінні) від свого імені. Проте цього він не зробив, а документи не віддавав, щоб ми не повтікали.

Поляки надзвичайно люблять, коли українці доносять та намагаються підлизатися. Тому якщо ви не любитель такого процесу, то спілкуватися з панами-поляками, які є роботодавцями, буде не дуже легко. Скажімо, від мене пани постійно вимагали, щоб я посміхалася на пекучому сонці та раділа, що мене взяли на роботу. Найкраще – це поменше базікати з усіма, і відмовчуватися, коли прискіпуються пани, просто намагатися не реагувати на сказане, і ніколи не говорити панам, що чогось не вмієш зробити чи не знаєш, бо вони відразу намагаються врізати зарплату, навіть якщо потім вийде, що ви хороший працівник, вони цього просто не помічатимуть, а говоритимуть, що ви поганий і лінивий робітник, і винні в усьому українці.

В окремих заробітчан, які тікали від панів через неврожай та не зовсім нормальне ставлення до них, виникали конфлікти з паном Ярославом. Ярослав не хотів оплачувати два-три праці, мотивуючи тим, що ми в нього як на курорті, а проживання як у тризірковому готелі, якого ми, українці, нібито ніколи не бачили. І він наймав працівників на стільки, скільки йому треба. А те, що виявився неврожай, і українці майже нічого не зароблять, його не хвилювало. Одна молода пара, яка хотіла їхати на інше місце роботи, навіть погрожувала викликати поліцію, то аж тоді пан з ними розрахувався. До речі, ми кляли і перевізника, який нічого нам не сказав про неврожай, але виявилося, що пани дуже дорожать зв’язками з нашими перевізниками, бо ті постачають їм дешеву безправну робочу силу. Наш перевізник не вимагав у панів оплати за нас, тому вони мало не молилися на нього, і всіляко його захищали перед нами.