Робота в Польщі: спроба №3 – Щецин. Робота на прибиранні вагонів у Щецині.

           Частина 1. 

Після трускавки і довготривалого лікування (окремі лікарі замість діагнозу ставили інвалідність!!! внаслідок ТАКОЇ «праці») я все ж вирішила спробувати щастя ще раз. На той час ще були запрошення старого зразка. Ніхто нічого на кордоні практично не контролював, а моє запрошення на трускавку і відповідна віза на півроку (180 днів) були дійсні ще декілька місяців. Я довго ходила містом, щоб знайти якусь агенцію, через яку можна було працевлаштуватися на цих три місяці, які у мене залишились після трускавки. (Візовий час минув, бо після трускавки довелося проходити цілу реабілітацію хребта).

Я шукала-шукала і знайшла))) Анастасію Морозову – менеджера з працевлаштування в Польщі, яка, як виявилося пізніше, брехала тааак, що аааж… Мої вуха вгиналися від кілограмів «лапші», і я насправді відчувала щось недобре, проте я поїхала… на таку ж саму «чудову» роботу, як і «трускавка», проте вона називалася інакше – «Легенько і спокійно миєте вагони… Ніхто вас не гонить… Там вже наших дуже багато працює… Всі задоволені… Платять багато… Житло задарма і бла-бла-бла-бла-бла». Знань про те, що мене чекає на вагонах, я не мала, а спитати було нікого. Їхала я сама. Знайти ж роботу самостійно без посередників, практично без потрібного досвіду роботи і з мінімальною польською, перебуваючи в Україні, було неможливо. Діставалася я звичайним рейсовим автобусом до Щецина, де мене повинні були зустріти. Приїхала на вокзал о 3-ій ночі, а посередник з працевлаштування в Польщі (Пьотр з агенції «Опус»), до якого я їхала, довго відмовлявся приїжджати за мною, бо хотів спати. Проте я йому дзвонила безперестанку і таки добряче його дістала. Він таки приїхав за мною.

Робота на вагонах та умови проживання ЖЕСТЬ: робота виявилася такою, як демонструють сюжети по телебаченню про жіночі виправні колонії.

Головний порт Щецин

Скільки лайки та триповерхових матюків від жіночок я не чула у своєму житті ніколи. Ставлення один до одного та до українок було жахітливе: постійні обзивання, зневага та прокльони, ніхто нічого не бажав пояснювати щодо самої роботи, українкам навіть підливали у питну воду засіб до миття підлоги – хотіли нас трохи потруїти!!! Згодом я вже старалася не випускати пляшку з рук, але не завжди можна було наглядати за питною водою, бо ж потрібно було працювати. Питна вода дуже потрібна, оскільки отруйна хімія, якою відмивають підлогу, сильно роздирає горло.

Суть роботи на вагонах: одна бригада з 6-7 чоловік (жінок) повинна від гори до низу прибрати 90-100 вагонів ДО БЛИСКУ!!!. Важко собі навіть уявити, яке це насправді пекло. Прибирати потрібно дуже швидко, оскільки поїзди покидають депо та їдуть на вокзал. Працювати потрібно по 10 годин, а потім йде перевіряючий з білою серветкою (як наші пани Ревізори з телевізора) і все “серветкує” – тобто на біленькій серветці, якою перевіряючий витирає стіни, двері, туалет і т. д., не повинно бути жодної темної плями. Боже збав, щоб десь трапилася волосина чи папірець. Окремі вагони миються генерально, окремі – ні, проте обсягу роботи це не зменшує. До речі, робота на вагонах вважається в Польщі найтяжчою, оскільки всюди до пенсії станом на той час вимагалося 40 років стажу, а тут достатньо лише 25.

Загалом же робочий день розпочинався о 7.00 год. ранку (або відповідно о 7-ій вечора, оскільки були нічні зміни). Підйом у мене був о 5-ій ранку, а о 5.30 я вже виходила з нашого «мешкання», оскільки діставатися до місця роботи потрібно було десь з годину – декілька зупинок трамваєм, а далі пішки. До 7-ї год. можна було ще встигнути випити чаю чи кави і перекусити якимось бутербродом. Далі починалася власне робота. Одна зміна жінок поділялася на дві бригади, загалом змін було чотири, оскільки жінки працювали фактично добу через три, але позмінно, тобто: день, потім ніч, потім два дні вихідних. На практиці все було трохи по-іншому: оскільки робота дуже тяжка, то багато польок «халявили» та, щоб не виходити на роботу, масово брали лікарняні, тому одного дня у моїй зміні нарахувалося замість семи а-а-аж чотири!!! працівниці. Відповідно навантаження сімох лягало на плечі чотирьох. Керівник у той же час намагався знайти заміну з інших бригад, але мало хто погоджувався виходити, тому українками взялися затикати всі діри – ми ходили на роботу фактично через добу. До речі, платили полькам по 14 злотих денних та 17 злотих нічних, а українкам лише незмінних 9 злотих за годину у будь-який час роботи (це уже без податків, «чистими»). Згодом я зауважила, що маю дуже багато доставлених нічних змін у графіку, бо польки не хотіли виходити на ніч. Крім того, полькам за чистоту прибирання платили премії, а українкам звісно ніхто нічого не платив.

Графік роботи. Зразок

Чоловіча робота полягала у митті вагонів ззовні, чищенні доріжок, ремонтних роботах, а також одна людина зі спеціальним пилососом чистила килимові покриття та м’які сидіння.

Поїзди мали різний вигляд та категорії, були старі та нові, дорогі та не дуже, кожен мав свою назву, вагони стягували та формували довжелезний стяг. Ми вимивали до блиску один стяг і переходили на другий, і так без кінця та без краю: довжелезні кілометрові стяги вагонів здавалося не закінчаться ніколи. Одна жінка кожного дня брала на себе якийсь вид роботи: все замітала, а потім йшла на перевірку з майстром та перевіряючим, або мила всі туалети, або мила середину вагона (стелю, стіни, дзеркала, полиці для багажу, вікна, двері та скло на дверях), або ж мила підлогу і вибирала усе сміття. Найлегше було замітати, мити середину вагона, мити туалети, найважче було вибрати усе сміття, закласти різні види пакетів для сміття, винести мішки зі сміттям та помити усю підлогу. Мити середину вагона означало вимити все від верху до низу спеціальними серветками та спеціальним способом, а також відповідними миючими засобами. У жодному разі не можна було залишати розводів – за це потім перевіряльник штрафував та викреслював зроблені вагони – а це означало, що летіла зарплата. До речі, корупції жодної – неможливо було домовитись з перевіряючим, щоб не викреслював ті вагони. Вагони скреслювали навіть за найменший папірець навколо унітаза або на килимовій доріжці. Правда, самі унітази, якщо траплявся деякий бруд, можна було ще раз помити – так би мовити виправити помилку. Закінчувався робочий день/ робоча ніч через 10 годин, або через 12 – для тих, хто підмітав та відповідно, ходив на перевірки. До речі, перевіряльники були самозайнятими особами, яких наймала фірма, вони були зацікавлені у тому, щоб доколупатись та скреслити вагони, бо отримували за це премії. Проте, якщо все було чисто та ідеально, то вони своїми правами не зловживали, навпаки раділи, що вагони дуже чисті, бо їхнє начальство – представники так званого “контролю” тоді теж раділи, коли все було якнайідеальніше ЧИСТО!!! Один з перевіряльників дуже цікавився Україною, знав про українського поета Т. Шевченка та про інтернет-магазин Розетку, питав, які у нас поїзди, то ми йому відповідали, що в переважній більшості наших поїздів можна вмерти лише від одного смороду у вагонах.

Працюючи на вагонах я зрозуміла, звідки береться та ідеальна закордонна чистота та охайність, якою ми всі так захоплюємось.

Відпрацювала я на вагонах один місяць, а саме жовтень 2016 року. Протягом цього часу міцно подружилася з відрами, ганчірками та щітками, навчилася швидко бігати та ще швидше прибирати, а ще - накачала сталеві м’язи. Слід зауважити, що багато жінок не витримувало такої каторжної роботи, розраховувалось через 1-2-3 місяці.

До речі, коли мої «колежанки» взнали, що маю вищу освіту, то отетеріли хвилин на 15, бо в Польщі на такій роботі працюють особи або взагалі без освіти з доволі своєрідним вихованням та ставленням до життя, або ж жінки, котрі хочуть швидше вийти на пенсію.

Умови проживання: житло було задарма, нас мешкало 6 дівчат у однокімнатній квартирі  у центрі Щецина, яку винаймала агенція (кухня з'єднана з вітальнею + ще одна кімната вважається у Польщі однокімнатною квартирою). Мені особисто було дуже далеко добиратися до місця праці, аж за місто. В цілому квартира була непогана, проте кухня була дуже маленька і тісна.

Вітальня у квартирі

Друга кімната. Моє спальне місце - синій матрац

Житло в Щецині. Ванна кімната та санвузол

Кухня

Побут: Святкування днів народжень

У поляків, серед яких мені довелося працювати, так як і у нас, в колективі також було прийнято святкувати дні народження. Іменинницям збирали гроші на подарунок, а натомість ті повинні були організувати гостину. Довелось і мені потрапити на день народження до однієї пані. Після роботи вона зібрала всіх в «нашій буді», поставила на стіл дві пляшки горілки, домашню ковбасу, м’ясо, квашені огірочки. Всі трохи святкували, щось бажали. Тривало свято не довго, бо були потомлені і розійшлися додому. Про «імпрезу» в кафе – так поляки називають певне урочисте святкування, йшлося також, коли з нашої бригади пані Галінка виходила на пенсію (емеритуру). Її радості не було меж. Вона планувала всіх зібрати у кафе, пригостити, хотіла, щоб були танці. Перед виходом на пенсію у подарунок колектив зібрав і подарував їй золоті сережки.

На жаль, зміна, у якій я працювала, дуже ненавиділа свого начальника пана Вєслава. З уродинами (днем народження) його принципово не вітали. Якось аж шкода його було. Він досить добре ставився до українців, які працювали у його зміні, але теж був передпенсійного віку, і працювати не хотів зовсім. То вже українська половина працівників привітала його зі святом, ми не дарували йому нічого, але сказали декілька побажань. Він аж світився від радості і ґречно дякував.

Оплата праці у Польщі погодинна, і що таке – заробляти за день – вони не знали. Справами робітників опікувалася профспілка. Мінімальною на той час була оплата 8 злотих за годину, проте таку оплату зазвичай пропонують українцям, полякам роботодавець зобов’язаний платити значно більше. Поляки не любили, щоб їм десь допомагали особисто, але хотіли, щоб одна українка тягнула три види роботи – свою, і за тих, хто не виходили в той день. Польки працювали дуже тяжко, дуже багато рухалися і мало їли. Колектив був дуже важким для мене: пані-прибиральниці вживали алкоголь, курили до кіптяви на стінах, а стільки лайки я не чула ще ніде…

Фото – тут я усміхаюсь, тому що ЗАВТРА ЇДУ, тобто втікаю, і про це ніхто ще не знає))))

Наслідки і втеча.

Польська поліція і моя випадкова подруга по нещастю.

Загалом роботи на вагонах я не витримала ані фізично, ані морально, ані матеріально. І вирішила тікати додому.

Моєю випадковою подругою по нещастю стала жінка на ім’я Катя (ім’я змінене), з якою ми жили на одному житлі. Вона працювала через агенцію у ресторанах. Вона стала жертвою  агенції через аферу з картами побиту. Гроші у неї взяли 2 тисячі злотих, проте карту довго не робили. Виявилось, що агенція не платила за нас жодних податків. Коли Катя хотіла забрати свої гроші, Пьотр сказав, що коштів жодних не поверне, що вони начебто в роботі. Ми удвох з Катею вирішили втікати, хоча й змушені були відпрацювати 2 тижні на агенцію. Після відпрацювання Пьотр заявив, що гроші нам не віддасть і намагався вигнати нас з житла на вулицю, погрожував депортацією, поліцією. Ми зі сльозами на очах і від безвиході вирішили ПІТИ У МІСЦЕВУ ПОЛІЦІЮ.

Хочу сказати, що жодна з наших сусідок нас не підтримала, бо окремі з них, як виявилось, мали ОДНОРАЗОВІ ІНТИМНІ ЗВ’ЯЗКИ з Пьотром для того, ЩОБ ЇХ ВЛАШТУВАЛИ робити на бонусну роботу НА ТЕЛЕВІЗОРИ, тобто це був поліпшений варіант роботи. Кожній новоприбулій за можливість поліпшити згодом умови праці Пьотр пропонував з ним «прилягти». Хто відмовлявся "прилягати" -  за легшу роботу міг забути. Ми з Катею були серед числа останніх. З огляду на це нам були гарантовані найгірші роботи і погане ставлення. Зокрема, коли я попросила Пьотра перевести мене на легшу роботу (на ті ж таки телевізори), мені він звісно, що відмовив… Сам по собі Пьотр як працівник банку виглядав інтелігентно, та це було оманливе враження. На вихідних ми зазвичай не могли до нього додзвонитися, бо він обкурювався марихуани, і відповідно перебував не в тутешньому світі.

Відділення поліції було недалеко. Заявником була Катя, а я була головним свідком у справі. Нас прийняв капітан щецинської поліції п. Лєцінський. Він одразу нам пояснив, що ми не раби, проте поводимо себе по-рабськи і самі обираємо такий шлях існування. Справу владнали швидко, одного дзвінка Пьотрові виявилося достатньо. Йому довелося виплатити нам все до копієчки зароблене. Заплатив мені 1600 злотих за місяць (9 злотих за годину). За курсом 1 злотий тоді дорівнював 6,81 грн. Загалом я заробила 11 тисяч гривень.

Ми поїхали додому. Поверталась я з комфортом «Прикарпатським експресом», який тоді ще відповідав європейському рівню перевезення.

Що було далі? Виявилося, що Анастасія Морозова – колишня працівниця агенції «Без кордонів», власником якої є адвокат Роман Пила. Що ці людиська брешуть тим, хто хоче поїхати закордон, навіть важко собі уявити. З Пьотром їх пов’язують тісні дружні стосунки, які з’явились, коли Пьотр працював над відкриттям Ідея-банку та їхніх філій в Західній Україні. Тобто Агенція «Без кордонів» в Україні тісно пов’язана з агенцією «Опус» у Польщі. Згодом я довідалась, що за нашою заявою проти Пьотра відкрили слідство для перевірки діяльності, і агенція призупинила свою роботу. Сама ж Анастасія Морозова повернула мені гроші за працевлаштування (так за цю вакансію я ще й заплатила 1000 гривень на той час) – боялася влаштованого мною скандалу.

Спілкування з поліцією в Польщі перевернуло моє уявлення про мій статус як іноземки, яка приїхала на роботу в цю країну, та заробітчанство в цілому. «ТИ НЕ РАБ» – дзвінко звучали у моїй голові слова капітана поліції. Я засвоїла цей урок на відмінно.

Це мій минулий досвід спілкування з агенцією. Більше з цією агенцією я справи не мала.

А тепер не мій досвід: втікала не лише я, і не лише з цієї роботи. Наприклад, одного чоловіка агенція відправила аж до Голландії, де власник відмовлявся платити йому, а також іншим таким самим працівникам. Той, зекономивши пару євро на харчуванні, купив білет до Щецина і повернувся назад, а Пьотр сказав, що якщо він не вернеться в Голландію працювати задарма, то він його на фіг відправить додому, себто в Україну. Власник з Голландії чинив наступним чином – використовував по декілька місяців українських працівників від Пьотра, видаючи їм по 50 євро в тиждень на харчування, проте за роботу не платив зовсім. В кінці певного відпрацьованого періоду, збирав всіх до буса, відвозив на межу між Польщею і Німеччиною і там викидав як непотріб, звісно, що без грошей. Як люди діставалися далі чи до Польщі чи додому – чесно кажучи, для мене є загадкою. Загадкою для мене залишилося і те, чому ці чоловіки продовжували повертатися до Пьотра і працювати на його фірму. Можливо, не маючи де жити, просто не бачили іншого виходу…