ПЕРЕВІЗНИКИ
Все важче віднайти українців в західних областях нашої держави, які б жодного разу не спробували заробітків в Польщі. Криза в Україні та стрибок долара змусили мене шукати щастя в Польщі вдруге у червні 2016 року. Я поїхала на збір трускавки (полуниці) в сільську місцевість Рашево-Дворське недалеко біля Червінська.
Їхала до Польщі з перевізником, який і підшукав мені цю вакансію. Їхала одна, без друзів чи родичів (а їхати практично без досвіду, одній, з незнайомими людьми, нестерпно важко), і уже в дорозі познайомилась з багатьма нашими заробітчанками з Івано-Франківської та Тернопільської областей. Перевізник Ігор відправляв три буси, які долали дорогу вночі. Кордон ми пройшли швидко, без проблем, і наступного, після виїзду, дня вже були на місці роботи. Неможливо було навіть уявити собі, наскільки це тяжка і виснажлива праця – просто збирати у кошички (луб’янки) полуницю!
Пам’ятаючи жахіття своєї першої праці в Польщі, я звернулася за допомогою у пошуку того, хто б міг допомогти з документами та роботою, до родичів, котрі вже мали неабиякий досвід заробітчанства в Польщі на сільськогосподарських роботах. Вони мені запропонували декілька номерів телефонів водіїв-перевізників до Польщі, серед яких я обрала перевізника Ігоря (родом з Надвірної, проживає в Івано-Франківську). Додзвонитись до нього виявилося нереальним завданням, і я пішла шукати його за адресою місця роботи.
Перевізник Ігор виявився з неговірких, і весь час відвертався від мене, не бажаючи спілкуватися. Довелось довго переконувати його, що я не з податкової, а звичайна шукачка роботи в Польщі, і прошу його про допомогу, а порадили мені його родичі, котрим він теж допомагав. Через три місяці вмовлянь Ігор погодився привезти мені запрошення на роботу, яке коштувало порівняно небагато – 1500 гривень за старими розцінками (наперед потрібно було оплатити завдаток 500 гривень). В кінці січня 2016 року я отримала річне запрошення з правом перебувати в Польщі 180 днів (з Червінська з села Зелена Гура від пані Малгожати, яка набирала працівників на сільськогосподарські роботи). Працівники Ігоря поставили мене на чергу, і вже в середині лютого 2016 року я отримала візу категорії D (робочу візу). Жодних проблем під час оформлення візи у мене не виникло.
Я сподівалась на те, що перевізник допоможе мені і з роботою в Польщі, проте він знову дуже довго не виходив на зв’язок, а потім годував обіцянками. Доживши таким чином до травня, я не витримала, і звернулася до перевізника з претензіями і з вимогою знайти роботу, на що він відповів, що має лише вакансію по збору трускавки, і робота ця лише на місяць. Заплатити за вакансію та перевезення потрібно було 50 доларів. Пан Ігор обіцяв безкоштовне проживання та харчування (останнє виявилось не зовсім правдою – пані давала лише картоплю, і то – рахувала кожне відро).
Не довго роздумуючи, я погодилась їхати… Безумовно, що цього разу я взяла з собою невеликі гроші (100 злотих), кредитну картку Приватбанку (з неї можна знімати готівку закордоном) та деякі харчі.
Виїжджали ми з Івано-Франківська, але в Галичі сталася непередбачувана зупинка на декілька годин – чекали заробітчанку, яка не встигала дістатися зі свого села. Умови переїзду в маршрутці виявилися нелегкими: вікон майже не було, постійно стояв якийсь сморід, їхали практично без зупинок, водії хамили та ставились до нас як до бидла. Забігаючи наперед, зазначу, що їхати в автобусі набагато комфортніше, просто водії-перевізники можуть довезти до самого місця праці, ну а автобус лише до потрібної зупинки. Крім того, автобусом добиратися втричі дешевше!
Розвиваючи тему перевізництва, хочу сказати, що насправді більшість перевізників жодної відповідальності за працевлаштування не несуть: приїхав, викинув заробітчан і поїхав. Коли згодом ми виявили, що роботи в панів лише на два тижні, бо на трускавку насправді неврожай, то всі почали телефонувати з вимогою знайти нам іншу роботу. Ігор або просто не брав трубки, або відповідала його дружина, говорячи, що її чоловік чимось зайнятий. Коли ми вже нічого не бажали від Ігоря, окрім як забрати нас від панів додому – Ігор пообіцяв, що приїде, але в домовлений день просто не з’явився. Так ми залишились на ще один день переночувати і поїхали наступного дня автобусом – діставались до Варшави суперкомфортним польським автобусом і суперввічливим водієм (за 14 злотих), а з Варшави – з вокзалу “Варшава-Заходня” – автобусом Варшава-Чернівці (через Івано-Франківськ) з нашими веселими водіями (за 70 злотих в руки водієві без квитка в касі), які їхали гарними місцями Польщі з зупинками біля магазинів.
До слова, чимало перевізників здирають гроші і з польських панів-роботодавців за кожну душу раба-українця, але українцям про це не оголошують: виходить так, що українець платить перевізнику за вакансію, і поляк-роботодавець також платить за привезеного українця – найменше 200 злотих. Якщо українець намагається в процесі роботи відстоювати свої права, то поляк верещить, щоб він закрився, бо за нього заплачено, і у підсумку, вираховує ту суму із зарплати заробітчан.
Кожен перевізник намагається знайти двох-трьох роботодавців, яким він постійно возитиме велику кількість людей, і так зароблятиме. Як правило, перевізники мають не багато місць роботи, куди привозять велику кількість людей, які потім не мають куди подітись і працюють за копійки.
Отже, на все про все я затратила 3560 гривень. Ця сума складалася з 1500 гривень – вартість запрошення, 460 гривень – візовий збір в Івано-Франківську за послуги візового центру, 400 гривень – реєстрація на чергу для подачі документів на візу, і 1200 гривень – вартість вакансії та перевезення до місця роботи. Заробити мені вдалося за два тижні (повних 14 днів роботи по 12-13 годин, які оплачувалися за кількість зірваної трускавки або 10 годин поденно, якщо була інша праця) 900 злотих, які по курсу 6.50 гривень дорівнювали 5850 гривень. Причинами низького заробітку став значний неврожай ягід трускавки у році (ми її збирали буквально лише тиждень); відсутність досвіду у такій роботі (мені багато було невідомо про цю роботу, а наші “добрі заробітчани” весь час ставили мене як недосвідчену на ряди, де трускавки практично не було – ці ряди я повинна була обійти усі, час витрачався на пройдення ряду, але луб’янок з ягодами я практично не назбирувала), а також низька оплата за днювку (поденну працю) – 7 злотих за годину – тоді ми працювали лише 10 годин – пан не дозволяв більше, щоб не платити зайвого, проте вимагав виконувати весь обсяг роботи. Загалом так і вийшло, що пани використовували нас два тижні як лише могли, а потім відправили додому через відсутність роботи для українських працівників.
Немає коментарів:
Дописати коментар